Історія розвитку людського суспільства від зародження й до наших днів, засвідчує необхідність постійного вирішення надзвичайно складної та необхідної проблеми взаємовідносин між суспільством і особистістю. Хід розвитку людського суспільства посприяв невідворотності вирішення цієї проблеми, тому що суспільство і особистість постійно видозмінюються, а кожен новий етап їх розвитку потребує окремих підходів у вирішенні цієї проблеми. У ході формування та розвитку взаємозв’язку між суспільством і особистістю, виникла надзвичайно велика кількість категорій і понять, які різнобічно характеризують суспільний розвиток. Ми маємо на увазі такі поняття як сім’я, рід, плем’я, нація, а також такі категорії як держава, демократія, свобода, диктатура та інші. У цій статті ми звернемо свою увагу на такі три основні категорії як: «право», «справедливість», «свобода».
У ході розвитку людського суспільства, у взаємовідносинах між людьми виникла проблема міри: міри праці, міри відплати, міри вкладення і.т.д. Ця проблема, в свою чергу, викликала життєву необхідність визначення співвідношення між різними мірами. З цієї потреби сформувалась категорія справедливості поряд з категорією рівності, права, правди, виключаючи обман та несумірність між різними мірами. У соціологічній літературі категорію справедливості взаємопов’язують з поняттями рівноправ’я, права, рівності, свободи та ін.
Серед літературних джерел, які трактують поняття справедливості виділяється праця американського соціолога Дж. Ролза «Теорія справедливості», в якій він розглядає справедливість як соціальну цінність, як підсумок суспільного договору між людьми, між державою та суспільством на кожному етапі історичного розвитку. Такий підхід до розуміння справедливості логічний, якщо виходити з ліберальних доктрин життєустрою суспільства. В умовах ринкових відносин, буржуазії вигідні будь-які домовленості, включно з питанням справедливості. Але, договір про справедливість між одними суб’єктами може суперечити уявленням про справедливість у розумінні інших суб’єктів суспільних відносин. Договірна доктрина щодо поняття справедливості, на наш погляд, позбавлена критерію об’єктивності. Вона відірвана від процесу формування та реалізації потреб інтересів учасників суспільних відносин. Відоме висловлювання класика про те, що ідея незмінно ганьбила себе у випадку відірваності від інтересу. Тому, нам вбачається, що поняття справедливості необхідно органічно ув’язувати з матеріальними процесами суспільних відносин. Мабуть, варто визнати, що принцип справедливості завжди переслідує формування та реалізацію певних соціальних інтересів. Ціль справедливості, методи засоби її досягнення не являються продуктом думок, продуктом ідеологізації, а виходять із потреби, з об’єктивної необхідності, з матеріальних процесів суспільства .
Зацікавленість суспільства в соціальній справедливості зародилась ще здавна. У Платона справедливість - це прояв доброчесності у ставленні до інших людей, цілісний набір усіх чеснот в цілому. У сучасній етиці цінностей справедливість являється передумовою для реалізації інших цінностей і полягає в справедливому ставленні до чужої особистості, повазі та невтручанні в сферу її свободи, зберігаючи, при цьому, свободу її дій, не перешкоджаючи створенню культурних цінностей .
У літературі підкреслюється, що принцип соціальної справедливості полягає у відповідності між практичною роллю людей та їх соціальним становищем, між внеском людини та отриманою нею користю, між працею та винагородою, між заслугами та їх визнанням. Справедливість є розумною мірою суспільного життя, загальний спільний знаменник всіх соціально впорядкованих відносин між людьми, пропорційний важіль в розподілі вигод і втрат сумісного життя людей.
У кожну історичну епоху в суспільстві вироблялися конкретно-історичні уявлення про справедливість. У давнину - це принцип відплати, принцип таліону «око за око, зуб за зуб». Далі з'явилася справедливість зрівняльна та розподільча. Історично сформувалося три основні принципи соціальної справедливості: всім порівну; кожному по заслугах; кожному за потребами.
Звичайно, що найбільш поширеним є наступний принцип: кожному по морально виправданим заслугам (зарплата – залежно від кількості і якості праці, нагороди від трудового вкладу та бойових подвигів). Однак, і принцип «всім порівну» повинен застосовуватися при розподілі базових цінностей (дохід від загального надбання народу, прав людини, конституційні права і обов'язки), а принцип «кожному за потребами» для окремих категорій громадян при соціальній допомозі або податкових пільгах тощо.
Ж.-Ж. Руссо вказував, що в суспільстві, де основу багатства і доблестей людини становить праця «жоден громадянин не повинен бути настільки багатий, щоб бути в змозі купити іншого, і жоден – настільки бідний, щоб бути вимушеним продавати себе».
Деякі вчені вважають, що ідеалом соціальної справедливості є така система громадських інститутів, яка не в поодиноких проявах, а за самою своєю структурою, а отже, на постійній основі забезпечує справедливий розподіл соціально-політичних прав, матеріальних і духовних благ. Можливо, що саме з цих позицій має бути переглянута вся економічна і політична концепція розвитку України.
Викладене уявлення про соціально-правову природу і поняття справедливості може бути розглянуто в якості умови чи передумови для такої найважливішої категорії розвитку як свобода. Важко уявити собі стан свободи, суспільства, особистості, колективу, інших суб'єктів суспільного розвитку в несправедливому суспільстві.
У наступному викладенні нашої статті ми звернемося до розкриття змісту соціально-політичної природи і поняття свободи. Вирішення проблеми свободи супроводжує увесь історичний розвиток людства. У цьому випадку варто підкреслити, що всі досягнення людства в науково-прогресивному, культурному, економічному, моральному розвитку нерозривно пов'язані з прагненням людей до свободи, до її завоювання та реалізації. Серед численних визначень поняття свободи, нам видається найбільш вдалим, таке її визначення як здатність особистості, групи людей, суб'єктів господарювання правомірно діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, спираючись на усвідомлення об'єктивної необхідності, відсутність стримувань і обмежень у діяльності, що перетворюють свободу для одних у несвободу, шкоду іншим .
Виходячи з даного визначення, необхідно звернути увагу на ту обставину, що поняття свободи неминуче пов’язане з категоріями залежності і можливостями. Вважаємо, що свобода – це стан звільнення соціального суб’єкта від будь-яких стримуючих чи обмежуючих його діяльність обставин. У цьому сенсі свобода неминуче пов’язана з усвідомленням необхідності. Тому, цілком виправдано, що свобода це усвідомлена необхідність. Усвідомивши реальну можливість, звільнення від залежностей, соціальний суб’єкт може вважати себе вільним. Свобода безперечно ідеальне, духовне поняття, нерозривно органічно пов’язане з матеріальними умовами і обставинами життя людей. У кожну історичну епоху розвитку людства, ці умови й обставини піддавались суттєвим змінам. Разом з ними змінювалось і поняття свободи, її міра і рамки відтворення. Особливо значущим для визначення свободи стало поняття міри, насамперед це поняття розкриває матеріальні умови і можливості діяльності людини, а з іншого боку воно обмежує прояв свободи у формі свавілля здатного утискати свободу інших суб’єктів. У цьому плані, ми повинні звернути увагу на поняття свободи волі суб’єкта.
У тлумачних словниках свобода визначається можливістю прояву суб’єктом своєї волі в умовах усвідомлення ним законів розвитку природи, суспільства й мислення. Свобода волі - єдиний стан, з відсутністю обмежень й утисків, які пов'язують суспільно-політичне життя з діяльністю якого-небудь класу інших соціальних суб'єктів чи всього суспільства .
У цьому сенсі свобода волі неминуче пов’язана з самим поняттям волі суб’єкта, а саме його здатності до постановки цілей та визначення методів і засобів їх досягнення. Саме ця обставина надає можливість говорити про свободу волі суб’єкта, тому що суб’єкт перш ніж ставити питання про свободу, має усвідомлювати свою здатність до визначення волі. Тому свобода волі суб’єкта являється неминучою умовою його реальної свободи. Особливо важливим у визначенні свободи являється встановлення її взаємозв’язку з відповідальністю соціального суб’єкта за реалізацію своєї свободи. В тлумачних словниках звертається увага на те, що свобода і відповідальність це зв'язок свободи дій людини з відповідальністю за наслідки виконуваних дій, обов’язок людей підтримувати стандарти рівноправної асоціації, відповідно до яких свобода одних не повинна наносити шкоду правам на свободу інших .
У соціально класовому суспільстві дуже важливо звернути увагу й на ту обставину, що поняття свободи завжди має адресований характер. Доступність свободи для одних необов’язково ув’язується з поняттям доступності свободи для інших. Коли ми говоримо про свободу, то неминуче маємо ставити питання для кого? Для якого класу, для якої соціальної групи, страти та інших суб’єктів? У цьому плані дуже важливо розуміти взаємозв'язок поняття свободи соціального суб'єкта із суспільними умовами його життя. Тому класики справедливо вказували, що жити у суспільстві і бути вільним від нього неможливо.
Звернемо увагу також й на ту обставину, що поняття свободи неминуче пов'язане з поняттям рівності, особливо з поняттям рівності можливостей різних соціальних суб'єктів. Коли говорять про рівність можливостей, то мають на увазі принцип, згідно з яким всі люди повинні мати рівні можливості на кар’єрне просування чи зростання, прагнення до успіху, отримання життєвого шансу незалежно від статі, віку чи етнічної приналежності, а також місця проживання. А під соціальною рівністю мають на увазі світоглядний принцип, відповідно до якого ідеалом соціального устрою вважається досягнення соціальної справедливості в контексті зрівняння рівня життя людей, сімей та створення умов, що забезпечують однакові можливості на освіту, медичні послуги, зайнятість, пенсійне забезпечення, інші блага та послуги. Розрізняють рівність людей, можливостей, умов, результатів.
Як бачимо через категорію рівності поняття свободи органічно пов’язано з поняттям справедливості. У цьому взаємозв’язку неминучою є присутність поняття права. Це пояснюється тією обставиною, що в суспільстві категорія справедливості і категорія свободи реалізуються через правове опосередкування. Тут дуже важливим є чіткі та глибокі уявлення щодо поняття «права». Серед численних визначень права, ми зупинимося на його розумінні в широкому та вузькому значеннях. Зазвичай, у вузькому значенні, право розуміється як позитивне й нормативне. У цьому значенні право являється сукупністю встановлених і охоронюваних державною владою правил, які регулюють взаємовідносини людей у суспільстві .
Тобто, право є вихідний і формально визначений в специфічно визначених формах від держави примус у вигляді встановлених процедур порядку регулювання суспільних відносин .
У широкому значенні під правом розуміють всю сукупність встановлених і охоронюваних державою норм і правил поведінки, включно з природним правом, правовими принципами, правовою культурою, принципами реалізації права та правовими звичаями. У цьому плані слід встановити взаємозв'язок між правом, категоріями справедливості і свободою. Насамперед, звернемо увагу на взаємозв'язок права і справедливості. Варто звернути увагу на якість самого права в контексті забезпечення формування та реалізації справедливості в суспільстві. Право має бути справедливим, та відповідати її принципам і вимогам. З цих позицій звернемо увагу на наступні змістовні аспекти права. У правовій державі найважливішим змістовним аспектом є його верховенство, яке виступає відомою гарантією і засобом забезпечення справедливості в суспільстві.
Право забезпечує справедливість у суспільстві не тільки через свої функції: регулятивності, примусу, невідворотності покарання та інші, а й через вирішення соціальних проблем, які забезпечують верховенство справедливості. Для прикладу, звернемо увагу на такі соціальні проблеми, як корупція та бідність, які заважають суспільству в утвердженні принципу соціальної справедливості. Корупція в Україні набула системного характеру. Іноді її ще називають способом державного управління. Звернімо увагу на саме поняття корупції. Корупція у перекладі з латинського corruption – підкуп. Саме підкуп є сутнісною основою даного явища. По-друге, корупція – це злочинна діяльність у сфері політики чи державного управління, яка полягає у зловживанні посадовими особами довірених їм прав та владних повноважень для особистого збагачення. По-третє, корупція – це спроба отримання прямого або через посередників, урядовцем чи особою, яка наділена публічними функціями, будь-яких предметів, які становлять матеріальну цінність, а також інших вигод – подарунків, послуг, обіцянок, певних переваг для себе чи інших осіб, організацій, вчинення певних дій чи навпаки бездіяльність під час виконання своїх обов'язків, з метою незаконного отримання прибутку для себе чи третьої сторони. Третій варіант – це докладний опис поняття корупції, представленого Організацією американських держав у Міжамериканській конвенції 29 березня 1996 року.
Як бачимо, будь-яке визначення корупції, будь-то абстрактно узагальнене чи докладно описане разом з формами та методами її прояву, в результаті зводиться до підкупу державних чиновників, формуванню корисливих інтересів конкретних осіб. З юридичної точки зору, корупція, як злочин, зводиться до прояву у формі хабара, зловживання владою, посадовим становищем, перевищенні владних чи посадових повноважень, розкраданні державного чи колективного майна, нецільового використання бюджетних коштів.
Предмет корупції – ресурси держави для задоволення конкретних потреб учасників суспільних відносин. Оскільки ресурси знаходяться в руках конкретних чиновників, які ними розпоряджаються, то корупція зводиться до їх підкупу. Під чиновниками слід розуміти всіх посадових осіб держави, будь-якої гілки влади – звідси і виникає проблема взаємозв'язку інтересу, влади та корупції, яка може досліджуватись у плані багатьох окремих проблем: корупції як економічної, політичної, культурної, моральної, соціальної та інших проблем.
Вивчення проблеми корупції підштовхує вчених та політиків до з'ясування протиріч між корисливими інтересами окремих осіб та суспільними цінностями. Хоча справжні причини корупції неминуче визначаються рівнем суспільного розвитку в тій чи іншій країні: нерівний розподіл доходів і багатства, бідність, мала тривалість життя, безробіття, хвороби та інші вади сучасного суспільства – це справжні причини корупції, які лежать у сфері необхідності задоволення потреб. А ось неефективна діяльності уряду – це вже сфера можливості задоволення потреб, яка є не менш причинною і важливою для розуміння витоків корупції. Адже більша тривалість життя, високий дохід на душу населення, низька смертність багато в чому залежать від діяльності уряду та управлінської еліти країни.
Зрозуміло, що корисливий інтерес – це природний мотив, стимул людської діяльності, він природно існує в будь-якому суспільстві, але проблема полягає в тому, як і куди суспільство спрямовує формування та реалізацію цього інтересу, якщо в країні половина економіки працює легально, а половина – у тіньовому секторі, то тут рівень корупції не може бути низьким. Адже тіньовий сектор неминуче формує корупційні зв'язки у чиновницьких колах, і це вогнище корупції може бути погашене лише у тандемі з тіньовою економікою.
Необхідно пам'ятати, що незаконний бізнес має переваги перед легальним, а тому завжди знаходяться сили, що перешкоджають ліквідації тіньової економіки, вони не обтяжені моральними міркуваннями та користуються корупцію як звичайною поведінкою. Досвід багатьох країн показує, що високий рівень корупції – це пастка, глухий кут у розвитку країни: чим вищий рівень корупції, тим бідніша країна, і навпаки, бідність – найкраще підґрунтя для розвитку корупції, виходячи із загального підходу, що будь-яка держава контролює розподіл матеріальних привілеїв і пільг, а також встановлює розмір податків, у приватного інтересу завжди є спокуса підкупу державного режиму та використання державних інститутів для особистого збагачення.
З урахуванням перелічених ознак, які характеризують корупцію, стає очевидним, що в корумпованому суспільстві немає місця утвердженню принципів справедливості. По-суті, принцип справедливості несумісний з таким шкідливим соціальним явищем як корупція. У разі такого стану суспільства, затвердженню принципу справедливості не сприятимуть навіть найдекларативніші принципи демократичної правової соціальної держави. Тому що декларативність проголошення тих чи інших намірів завжди далека від реальних умов життя. Боротьба за право, боротьба за демократію це і є способи та засоби боротьби за соціальну справедливість.
Верховенство права – це найперша ознака правової держави, за умови, що цей принцип не просто продекларований, а й практично забезпечений у життєдіяльності держави. Конституція України у статті 1, задекларувала, що Україна є правовою державою, а статтею 8 прямо закріпила положення, що в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Це означає, що всі суб'єкти суспільних відносин – держоргани, колективи, посадові особи, організації, громадяни та інші підпорядковуються закону.
Верховенство права означає також, що право пов'язує державу в її діяльності, що органи держави покликані діяти лише в рамках права, тобто йдеться про зверхність права над державою, про таке значення права, коли воно не являється придатком державної влади. Закономірним є виникнення питання про співвідношення права і закону, враховуючи те, що у різних теоретичних правових концепціях віддається перевага верховенству права чи верховенству закону, хоча ці обидві позиції мають серйозну аргументацію на свою перевагу. Варто зазначити, що у науці немає належної теоретичної визначеності в питанні відмінностей між правом і законом. Цілком обґрунтованим є те, що після перегляду всіх аргументів по встановленню критеріїв правового і неправового законів, вчені роблять висновок про те, що, наразі, можна лише констатувати факт невирішеності з одночасною величезною соціальною значущістю проблеми співвідношення права і закону . І це дійсно є досить значущим і необхідним, як для розвитку теорії так і практики формування правової держави. За умов формулювання, а потім формування чітких правових критеріїв розмежування правового і неправового закону, могли б відбутись суттєві зміни у діяльності всього державного механізму, що в свою чергу надало б суспільству досконалий інструмент контролю за діяльністю держави, встановило б основний принцип життєдіяльності будь-якої держави – принцип соціальної справедливості.
Разом з тим, не можна сказати, що наука зовсім не просунулась у цьому напрямку. Насамперед, у теорії держави і права глибоко розроблені проблеми взаємозв'язку держави і права, включно з прямою взаємодією, так і відносною самостійністю держави і права. Зроблено спробу визначити окремі критерії розмежування правового та неправового закону, у тому числі й через діяльність Конституційного Суду, говорячи більш узагальнено - конституційної юстиції.
Зокрема, визначено напрями, які характеризують роль права відносно держави. Наголошено, що право опосередковує взаємовідносини держави і громадян. Саме через право держава впливає на громадян, а громадяни на державу. І тут роль права не вичерпується роллю посередника, право виступає активним засобом підпорядкування держави інтересам, правам і свободам особистості, затвердивши службову роль держави суспільству й особистості. Право легалізує державну діяльність, тому що через право, вона вводиться в суворі межі юридичних вимог.
За допомогою права визначаються можливості діяльності держави, межі втручання у приватне життя громадян. Право забезпечує контроль за діяльністю апарату держави, дисциплінуючи поведінку чиновників, роблячи її відповідальною. Право є засобом міждержавних відносин. Право легалізує монополію державного примусу, визначає підстави, межі та форми державного примусу .
Все це вказує на те, що право, як властивість суспільного розвитку в своїй функціональній сутності, має всі підстави верховенства й панування в сфері регулювання суспільних відносин. Однак, розуміння права в нормативному плані не дозволяє вийти за межі ототожнення права і закону, включаючи тотожність верховенства права і верховенства закону. Такий підхід позбавлений можливості порушувати питання про неправовий і правовий закони. Тому, підхід до права в широкому розумінні, включно із загальними принципами, ідеями моральності, природними правами людини, справедливістю, гуманізмом, свободою та іншими цінностями, дає можливість визначити критерії нормативного закону, його відповідність праву, а отже визначити, відрізнити правовий закон від неправового. У цьому плані абсолютно невиправданим є протиставлення нормативного та широкого підходу до праворозуміння. Немає необхідності у жорсткому розмежуванні понять «право» і «закон», тим більше їх протиставлення чи обґрунтування можливості існування правових норм без відображення їх у законі чи інших актах, санкціонованих державою. Незалежного від держави закону чи інших форм нормативного регулювання суспільних відносин бути не може.
Однак, у правовій державі не може бути законів, які втілюють свавілля, суб'єктивізм, несправедливість, жорстокість, расизм або соціальну нерівність, зведених у ступінь верховенства права і закону. Звісно, нормативний закон та інші нормативно-правові акти є безпосередніми та винятковими юридичними регуляторами суспільних відносин з ознаками нормативності, системності, загальнообов'язковості, формальної визначеності, узгодженості інтересів, державної гарантованості (забезпеченості), але лише за однієї умови: якщо вони відповідають ідеям моральності, що відрізняють добро від зла, принципам права, природним та невідчужуваним правам людини, соціальній справедливості, свободи та іншим загальнолюдським та національним цінностям. За такої умови верховенство права і закону дійсно може бути розглянуто, як ознака правової держави здатної створити режим правової законності і справедливий правопорядок у суспільстві.
Характерні риси права по відношенню до держави через поняття правового і неправового закону істотно розкривають взаємозв'язок права і принципу соціальної справедливості. Справедливість може бути забезпечена лише правовим законом через силу його верховенства та примусу, через невідворотність покарання винних. Отже, право взаємодіє з категорією справедливості через регулятивний процес, через примусові можливості права. При цьому, слід звернути увагу й на те, що право може в однаковій мірі, враховуючи його якості, забезпечувати як справедливість так і несправедливість. Прикладом такої ролі права можуть виступати процеси приватизації державної власності як загального надбання народу України. Саме через право, через закон було розграбовано та присвоєно приватними особами основну державну власність – загальне надбання народу України. Тут важливу роль відіграє та обставина, в чиїх руках знаходиться державна влада і в чиїх інтересах розподіляється громадська власність. Влада, керована руками буржуазії неспроможна служити інтересам інших класів крім буржуазного, виключно зі сферою «спільних справ» держави й суспільства. Тому право використовується панівним класом у своїх інтересах. Державну власність, загальне надбання народу, законами про приватизацію привласнили приватні особи. І тепер вона збагачує їхні приватні бюджети. Таких осіб налічується суттєва меншість, за різними оцінками 5-10 % населення, решта населення перебуває у стані хронічної перманентної відносної та абсолютної бідності, що хвилеподібно то зменшується, то збільшується. Саме з бідністю пов'язана гостра актуальність проблеми несправедливості у нашій країні. Тут слід звернути увагу, що під бідністю розуміють споживання благ лише на рівні збереження працездатності як нижчої межі відтворення.
У тлумачних словниках, бідність трактується як економічний стан індивіда, сім'ї, населення регіону, країни, з очевидною нестачею грошових чи майнових засобів для задоволення мінімальних потреб у життєво необхідних благах, товарах, послугах, підтримки рівня та способу життя в рамках, прийнятих у цій спільноті мінімальних життєвих стандартах. Порогом, ознакою бідності називають нормативно встановлений мінімальний рівень грошових доходів людини, сім'ї за певний час .
Розрізняють два види бідності: абсолютну та відносну. Під абсолютною бідністю розуміється такий стан, при якому індивід за власний дохід неспроможний задовольнити основні потреби у їжі, житлі, одязі, теплі або ж здатний задовольнити лише мінімальні потреби для забезпечення біологічного виживання .
Соціологи виділяють три ступені абсолютної бідності: злиденність, нужденність та незабезпеченість. Злиденність – це найбільш глибинно гостра бідність, яка визначає рівень бідності людей, які живуть за межею фізіологічно необхідного мінімуму. Нужденність – це середній вид бідності, що охоплює ті групи населення, яким вистачає коштів лише на задоволення найпростіших фізіологічних потреб. Це ті люди, доходи яких менші за офіційний прожитковий мінімум, але більші за його половину або дві третини. Верхню межу нужденності встановлює офіційний прожитковий мінімум, розрахований Міністерством праці. Незабезпеченість – такий рівень життя за якого задовольняються елементарні потреби: фізіологічні і соціальні, але вищі потреби все ж залишаються незадоволеними. Це стійке забезпечення прожиткового мінімуму, але немає достатку. Тобто люди на низькому рівні забезпечені їжею, одягом, відпочинком, лікуванням, але ведуть досить скромне існування. Під відносною бідністю розуміється бідність окремих груп, верств населення, які мають достатній дохід у порівнянні з основною масою людей, зі стандартами, прийнятими у цьому суспільстві. Відносна бідність показує наскільки одна людина бідніша порівняно з іншими людьми. Загальним показником відносної бідності є отримання менше половини середнього доходу у цій країні. Соціологи зазначають, що індивід вважається бідним навіть тоді, коли йому вистачає грошей для фізичного виживання, але не вистачає для підтримки прийнятного для цього суспільства стандарту життя. У сучасному розвиненому суспільстві постійно розширюється список тих потреб, які включаються до життєво необхідних. Сьогодні людині потрібен автомобіль для того, щоб вирушити на роботу, зробити покупки в магазині або відвезти дітей до школи. Людині потрібен телевізор, оскільки телевізійні програми вже давно стали складовою системи освіти. Телефон, завдяки якому відбувається встановлення ділових та особистих зв'язків. Людина потребує різного одягу в залежності від ситуації та має більшу вагу за предмети розкоші .
У людини є потреба в спілкуванні та запрошенні друзів до себе в гості, що є невід’ємною частиною обов'язкового соціального спілкування, а отже, й додатковою потребою. Таким чином, у суспільстві з'явився новий набір життєво необхідних потреб. Виникнення необхідно значущих потреб продукується самим суспільством. Вищезгадані обставини визначають розуміння злиденності. Відмінна риса нової концепції бідності заключається в підвищенні планки, нижче якої вже починається бідність. Тепер до життєвого мінімуму входять як фізичні, так і соціальні потреби .
Вищезазначені висновки соціологів мають найважливіше значення для теоретичного та практичного обґрунтування формування та підтримки розвитку соціальної держави. Необхідно враховувати, що є чотири рівні життя населення: достаток – користування благами, які забезпечують всебічний розвиток людини. Нормальний рівень – раціональне споживання за науково обґрунтованими нормами, що забезпечує людині відновлення її фізичних та інтелектуальних сил.
Бідність – споживання благ лише на рівні збереження працездатності, як нижчої межі відтворення робочої сили. Злиденність – мінімально допустимий за біологічними критеріями набір благ та послуг, споживання яких лише дозволяє підтримати життєздатність людини. Для глибокого уявлення про сутність соціальної держави, у тому числі й у правовому та політологічному сенсі, необхідно мати чітке уявлення про інші соціологічні категорії. У цьому плані найважливішою соціальною категорією є рівень життя, під яким розуміється забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень їхнього споживання та ступінь задоволення розумних потреб .
Виходячи з вищевикладеного, проблема бідності органічно поєднується з вирішенням проблеми справедливості і свободи в суспільстві. Справа в тому, що соціальний механізм суспільних відносин влаштований таким чином, що проблеми справедливості, свободи, бідності нерозривно пов'язані з проблемою розподілу власності у кожному окремому соціальному організмі. Тому, вирішуючи одну проблему, ми свідомо чи мимоволі включаємося до вирішення інших актуальних соціальних проблем. За умови правильного і справедливого розподілу власності в суспільстві, бідності, особливо у її найнижчих формах не повинно бути. З іншого боку, у вільному суспільстві гранично забезпечується справедливість. Тому що вільна людина несправедливості не зазнає. Тут необхідно звернути увагу й на те, що, як казали класики, свобода окремої людини є умовою свободи всіх, всього суспільства. Отже, право, справедливість і свобода це категорії органічно пов'язані між собою в такій мірі, що забезпечення розвитку однієї з них неминуче тягне за собою забезпечення інших. Справедливе право здатне забезпечити соціальну справедливість і свободу. Водночас, утверджені та панівні в суспільстві соціальна справедливість і свобода здатні забезпечити функціонування справедливого права, як регулятора суспільних відносин. Головний висновок, проголошений нами після викладу цієї статті, полягає в тому, що досліджуючи право, в будь-якому аспекті, необхідно враховувати проблеми соціальної справедливості і свободи. Досліджуючи проблеми соціальної справедливості і свободи, необхідно враховувати найважливішу та вирішальну роль права, його роль у забезпеченні свободи і справедливості.
Головний науковий співробітник
Інституту держави і права
імені В.М. Корецького НАН України,
член-кореспондент НАН Україна, народний
депутат Верховної РадиУкраїни 3,4 скликання
В.Ф.СІРЕНКО
<< Назад
