Не менш сильною формою гноблення є тотальний розгул злочинності. Країну охопили побутові крадіжки и грабування, розбої, гвалтування, казнокрадство та вбивства — всі види злочинності. Влада не тільки не може впоратися з валом злочинності, а й сама часто стає співучасницею або прямим виконавцем злочинних дій. Якщо податкова інспекція і міліція довела до розорення фірму, а потім у суді з’ясувалося, що податківці неправі, то хіба це не злочинні дії?
Зі скасуванням смертної кари злочинці отримали стимул, заохочення в своїх діях, по суті, утвердилася цілковита неадекватність злочину і покарання. Населення живе в постійному страху перед свавіллям злочинців, і ця форма гноблення використовується владою для утримання народу в покорі і мовчазній згоді з владою. Вбивство журналістів, депутатів, підприємців, банкірів, не кажучи вже про пересічних громадян, стало щоденним явищем в Україні.
Гноблення народу йде і по лінії обмеження якості життя. Підірвано здоров’я населення і демографічне благополуччя нації, що оцінюється рівнем народжуваності та тривалістю життя, природного відтворення, працездатності. Смертність різко перевищила народжуваність. Більш як 80% населення забули, що таке матеріальний достаток, покращання житлових умов, повноцінність харчування, відсутність безробіття, справедливість влади, доступність освіти і охорони здоров’я, безпека існування, впевненість у майбутньому. Вся оточуюча обстановка нинішнього життя принижує і гнобить людину. И невиплачена зарплата, і її низький, далекий від прожиткового, рівень і комунальні платежі, що перевищують дві третини чи всю зарплату, і неможливість навчати і лікувати дітей, і безробіття, і ситі задоволені пики багатіїв на екранах телевізорів, і багато-багато іншого гнобить людину, викликає в ньому шаленство протесту, незадоволення, бажання чинити опір гнобленню влади.
Але що таке опір гнобленню влади? Взагалі, опиратися — означає протистояти насильницьким діям, нападу, натиску, впливу кого-небудь. Це означає — не піддаватися, не підкорятися, протидіяти будь-кому. Опір — це властивість, здатність протистояти якимось впливам, змінам. З огляду на ці визначення слід визнати, що наш народ виявляє дуже слабку здатність до опору гнобленню. За більш як десятиріччя ліберальних реформ практично розорено, розгромлено указами Президента Л. Кучми колись потужну організацію виробництва на селі, промисловість відкинуто на десятиліття назад, базові галузі разом з енергетикою, прибутковими горілкою та тютюном передано за безцінь олігархам, спаплюжено культуру, принижено науку, освіту та охорону здоров’я, які замість джерела добробуту народу стали джерелом доходу приватних осіб. І все це на очах у кожного громадянина, але з якихось причин не викликає потужної протидії. Народ перебуває в заціпенінні, в гіпнозі, в шоці, в стані неспроможності осмислити те, що відбувається в країні, в селі, в місті, селищі, установі. Базові галузі промисловості, доходи від яких годували все населення України (низькі ціни на комунальні послуги, електроенергію, житло, хліб), тепер збагачують кілька сотень олігархів, а мільйони зубожілих людей сторопіло дивляться на цю сваволю, як діти на циркову виставу, не знаходячи в собі сил грізно й вимогливо крикнути: «Віддай награбоване! Зароби працею, а не кучмівською приватизацією. Віддай назад або відберу силою!».
Ні, таке не кричать. У народу нема сил осмислити, що вимагати повернути борги у зарплаті — це паліатив, напівзахід, який докорінно нічого не вирішує. І шахтарі, які грюкають касками об асфальт, і працівники науки та освіти, котрі дзеленчать у шкільний дзвоник біля Кабміну, схожі на маленьких дітей, які вимагають віддати, але не знають, де і як узяти. Проте кожному має бути зрозуміло: всі основні багатства України вкрадено в народу невеликою жменькою приватних осіб. Вони володіють, користуються і розпоряджаються цими багатствами, тому нема коштів ні на село, ні на промисловість, ні на культуру, науку, освіту, охорону здоров’я. Вимагаючи тільки зарплати, громадяни погоджуються з тим, що вкрадене у них залишається в грабіжників-олігархів.
Така реальність. А суть справи в тому, щоб вимагати рішення головного, спільного, докорінного питання: переглянути підсумки приватизації, повернути народові базові галузі промисловості. Тільки тоді будуть робота і зарплати, тепло в домівках і повні холодильники, доступність для кожного громадянина цінностей культури, освіти, науки, охорони здоров’я. Поки що, на жаль, народ слабо розуміє зв’язок між загальними і приватними вимогами. Лише повернувши в державне управління базову власність, можна вимагати в держави зарплат, пенсій, стипендій, військового забезпечення тощо. Сьогодні в цьому коріння народного опору гнобленню влади та олігархічних власників. Проте слід визнати, що активність народу, його опір гнобленню, з одного боку, впирається в пасивність окремого громадянина, який сповідує принцип «а може, воно й без мене відбудеться», а з другого боку, впирається в пасивність і в’ялість лівої опозиції та інтелігенції.
Після контрреволюційного перевороту 1991 року сформована ліва опозиція виявилася непідготовленою ні теоретично, ні практично до організації справжнього опору народу тим докорінним змінам соціального ладу, що тепер відбулися. Захопивши владу, жменька зрадників-номенклатурників, керована агентами впливу зі США, Ізраїлю та Ватикану, не спитавшися народ, круто змінила соціальний лад, не тільки практично не зустрівши опору, а й навіть отримавши підтримку і від інтелігенції, і від апаратників-комуністів. І інтелігенція, і апаратники перебігли до табору контрреволюції, залишивши народ наодинці з капіталістичною реальністю виживання в умовах ринку і практично цілковитого позбавлення власності, а отже, джерел життя.
Але з інтелігенцією все зрозуміло. Її ще в XІX ст. недарма називали «гнилою» і «сволочною». Вона здебільшого завжди шукала ситого шматка. І тепер з лакейською улесливістю пішла служити новим хазяям, ставши об’єктивно класово ворожою власному народові. Але тут ще можливі зміни. Прогресивно мислячі представники інтелігенції вже відходять від дурману контрреволюції і вливаються до лав лівого руху. Вже починають усвідомлювати, що без опору владі олігархів і криміналу народ чекає повільна, але неминуча загибель.
А ось зрадники-номенклатурники не перестають дивувати. Адже в історії людства немає прикладу, щоб партійна, державна та військова еліта країни разом зрадила і зруйнувала власну державу. Щоб керівний апарат ураз став великим приватним власником і, по суті, класовим ворогом народу. Так, такого не було. Але сталося. І тепер народ змушений боротися з цією новою владою своїх колишніх керівників задля власного виживання. Проте і народ грішний. Мовчазна його згода на повалення Радянської влади жменькою номенклатурних пройдисвітів — великий історичний гріх. Бо за Радянської влади народ мав можливості для розвитку, а за влади «демократів» має можливості тільки для вимирання. Воістину, що маємо, не бережемо, а втративши, плачемо. Кажуть, шляхи Господні незбагненні. І нам треба випити цю чашу, щоб іти далі в історію розумнішими, ніж були.
Це соціальні пружини та причини опору гнобленню народу. Але коли розглядається питання про право народу на опір гнобленню, потрібно вказати на правові форми, засоби та методи опору. Гадаю, що таке політичне право як право народу на опір гнобленню реалізується в конституційному аспекті через різні правові форми, найголовнішими серед яких є захист конституційних прав і свобод, демократичних цінностей та ідеалів. Треба особливо підкреслити, що одним із основних державних обов’язків, з яких випливають усі інші, є обов’язок забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина. Це передбачає створення належних умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина та механізму їх захисту. Зміст зазначених обов’язків становить функції всіх державних органів та органів місцевого самоврядування.
Продолжение статьи>>
