У сучасних умовах держава вочевидь не може впоратися з виконанням своїх прямих обов’язків і, головне, не несе за це жодної відповідальності. Тому й громадяни чинять адекватно: не платять податки, не оплачують комунальні послуги тощо. Безвідповідальна держава сама формує умови для вчинення тиску на владу і політичними, і силовими методами.
У цьому питанні Конституція України надає чимало можливостей. Найважливіша з них та, що норми Конституції — це норми прямої дії, і звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України гарантовано. Одним із найважливіших конституційних засобів опору народу є конституційне право кожної людини на життя. В Конституції України сказано: «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27); «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48). А хіба невиплата зарплати, мінімальна зарплата і пенсія нижче прожиткового мінімуму, недоступність лікування і медикаментів, божевільні ціни на житло, одяг, повноцінне харчування, освіту та ін., не є протиправним посяганням на життя людини з боку державної влади? Безумовно, є. І опір цьому посяганню має бути адекватно активний і законний.
Із правових форм опору тут можна використати такі як політична змова, страйк, мітинг, пікет, наметові містечка, демонстрації, петиція, референдум, маніфестації, судові позови, громадянська непокора, інтифада, бойкот виборів, листівки, заклики, фронти опору, постійно діючі штаби опору та багато інших форм. Практично всі ці організаційні форми опору дозволено чинною Конституцією України. Ст. 39 Конституції закріпила право громадян збиратися мирно без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації. Реалізація цього права має не дозвільний, а повідомний характер. Суд може обмежити реалізацію цього права тільки в інтересах національної безпеки та громадського порядку. До того ж загроза національній безпеці та громадському порядку має бути реальна, а не уявна. Влада і суди не повинні лицемірити і під виглядом загрози громадському порядку забороняти громадянам реалізовувати конституційне право на збори та маніфестації.
Гадаю, що і посадовців, і суддів слід притягати до юридичної відповідальності за умисне перешкоджання громадянам реалізувати свої конституційні права.
Ст. 40 Конституції України закріплює право на петиції, ст. 34 — на свободу розповсюдження інформації, ст. 44 — право на страйк, ст. 55 закріплює право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Отже, в Конституції України є достатньо норм, що забезпечують реалізацію права народу на опір гнобленню.
Інша річ, як тлумачаться ці норми виконавчою владою і судом. Проте, коли на вулицю виходять мільйони або бодай сотні тисяч людей, їх навряд чи можна стримати судовим рішенням чи заборонами місцевої влади. Від організаторів протестних акцій вимагається лише вчасно відповідно до закону повідомити місцеву владу про проведення заходів. Треба пам’ятати, що вулиці, майдани, будинки перебувають у користуванні місцевої влади, але належать народові. Ця обставина виправдовує дії протестуючих за умови, що не порушується національна безпека та громадський порядок, а також дотримано вимог Конституції про сповіщення влади про проведення акцій.
А як бути з повстаннями, бунтами, переворотами, революціями, які займають почесне місце в історії, але факт їх здійснення завжди суперечить чинному законодавству. Загалом, право народу на опір гнобленню, виходячи з Американської і Французької декларацій XVІІІ ст., а також із Загальної Декларації прав людини ООН 1948 року, включають у себе і такі засоби, як повстання та інші насильницькі дії. Однак, як каже поет: «Мятеж не может кончиться удачей: ведь в этом случае его зовут иначе».
Одне слово, насильницькі дії перебувають за межами припустимих — з точки зору конституційного регулювання. Вони завжди протиправні стосовно чинного права, але народ завжди правий і має право й на такі дії, коли міра гноблення загрожує його існуванню. Бо життя народу незрівнянно вище за будь-які конституції та закони. Не можна погодитися з думкою: «нехай загине світ, аби торжествував закон». Кому потрібен закон, якщо нема світу, нема людей? Народ, який відвоював собі життя, створить і закон. А закон, який знищує народ, — зброя гноблення. Проти такого закону і влади, що його встановила, народ завжди має право на опір.
Але тут постає питання про взаємозв’язок права народу на опір гнобленню та сучасних проблем тероризму. Треба сказати, що серйозні революціонери, які вели народ до революційних перемог, завжди були проти тероризму. Для справжніх, відповідальних, серйозних організаторів опору проти матеріального і духовного поневолення та гноблення народу найважливіше за все організаторська, агітаційна, роз’яснювальна робота в масах. Політика там, де мільйони людей зливаються в єдиний потік з єдиними гаслами та єдиними вимогами. Не там, де тисячі, а там, де мільйони.
І якщо сьогодні за остогидлого всім політичного режиму мільйони людей не виходять на демонстрації з єдиними вимогами проти цього режиму, то в цьому винна передусім ліва опозиція. Народові досі зі знанням справи, просто й дохідливо не пояснили суть, мету і наслідки підлого контрреволюційного перевороту 1991 року. Не пояснили суть протиріччя між народженою з радянської номенклатури після 1991 року буржуазією та найманими працівниками, інші соціальні протиріччя. Не пояснили і не навчили народ нових форм боротьби проти гноблення в нових історичних умовах. Відтак і апатія, і пасивність, і байдужість народу, і сліпе захоплення буржуазними лідерами. І несвідоме голосування за «грошових мішків» на виборах, і цілковита неорганізованість, і дурна, фальшива, керована оскаженілою буржуазією недовіра до комуністів перед загрозою катастрофи національного виродження.
Якщо порівняти умови життя в західних країнах і масовість, упертість протестного руху в Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Англії та ін., то не можна не здивуватися тій покірності, лакейській нерозбірливості та пригніченості колись гордого народу України. Цілковиту відповідальність за цей психічний стан народу несуть інтелігенція та політична опозиція.
Не можна серйозно поставитися до заяв декотрих політиків про те, що Україна або Росія вичерпали ліміт на революції. Пригноблений народ задля порятунку своєї життєдіяльності зобов’язаний протестувати. І якщо в 1991 році контрреволюція в колишньому СРСР через цинічний обман народу повалила Радянську владу практично без насильства, то чому нинішня кримінально-олігархічна влада не може бути скинута тими самими способами мітингів і протестів без відкритого й очевидного насильства?
Кількох днів загального політичного багатомільйонного страйку достатньо, щоб змести будь-який олігархічний режим і повернути владу народові. Тож рішучим чинником реалізації права народу на опір гнобленню є теоретична, організаційна та духовна готовність опозиції та інтелігенції очолити опір народу гнобленню влади в сучасній Україні.
Реалізація права народу на опір гнобленню залежить від самого народу. Правові та конституційні передумови для цього є. Залишилося проявити волю, активність, організованість, політичну свідомість і рішучість у захисті демократичних прав і свобод заради порятунку вимираючої України.
Не треба забувати, що метою опору гноблення народу є встановлення реального народовладдя в інтересах народу. Народ не тільки є джерело влади згідно Конституції України (ст. 50), але і діюча сила, засіб, гарант дійсно демократичного правового соціально-спрямованого народовладдя. Народовладдя і право народу на опір гнобленню є органічно спорідненні категорії, які народ реалізовує в ході свого історичного розвитку.
Василь СІРЕНКО,
головний науковий співробітник Інституту
держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент HAH України, академік НАПрН України,
заслужений діяч науки і техніки,
народний депутат України (III - IV скликань),
безпартійний
<<Начало статьи
