«А онуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють».
Тарас Шевченко
«Гайдамаки».
«И знаю я, погибель ждет
Того, кто первый восстает,
На притеснителей народа,
Но где, скажи, когда была,
Без жертв искуплена свобода?!»
Кіндрат Рилєєв «Наливайко».
У конституційному праві, основоположній галузі будь-якої правової системи, у переліку політичних прав і свобод громадян привертає увагу право народу на опір гнобленню. Йдеться не про зовнішнє гноблення завойовників, а про гноблення з боку влади своєї країни. В історії становлення, формування та розвитку прав людини і громадянина право на опір гноблення було сформульовано одним із перших. Так, у Французькій Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року в ст. 2 говориться: «Мета всякого політичного Союзу — забезпечення природних и невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та опір гнобленню».
Ще рішучіше 13 роками раніше в Декларації незалежності США 1776 року право на опір гнобленню прямо пов’язувалося с поведінкою власного для народу уряду. Там сказано: «Ми вважаємо очевидними такі істини: Всі люди створені рівними, і вони всі наділені своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належить життя, свобода та прагнення щастя. Для забезпечення цих прав засновано серед людей уряди, які запозичують свою справедливу владу зі згоди тих, котрими правлять. Якщо така форма уряду стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити чи знищити його та сформувати новий уряд, заснований на таких засадах і з такою організацією влади, які, на думку цього народу, найбільше можуть сприяти його безпеці та щастю. Певна річ, обережність радить не міняти урядів, що існують здавна, через маловажливі чи тимчасові причини ...Але коли довга низка зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, виявляє намір зрадити цей народ до влади необмеженого деспотизму, то він не тільки має право, а й зобов’язаний повалити такий уряд і на майбутнє довірити свою безпеку іншій охороні». Як бачимо, в цій декларації чітко визначено залежність, сторонами якої виступають діяльність уряду та право народу і навіть обов’язок повалення уряду, що зловживає довірою народу.
До того ж народ має право скинути уряд у разі виявлення наміру віддати його до влади необмеженого деспотизму. Тобто народ не чекає, коли деспот демонструватиме зловживання та узурпацію, а сам намір віддати народ пригнобленням дає право повалити уряд. В історичному аспекті народ завжди мав природне безумовне, беззастережне право на опір гнобленню. Про це свідчить безкінечна кількість повстань і навіть тривалих війн між правителями і народом. Однак питання завжди стояло про легалізацію, визнання цього права на конституційному та міжнародному рівні. В наші дні таке визнання вже є. Крім зазначених декларацій Франції та США, воно зафіксовано в багатьох міжнародних документах і конституціях окремих держав. Так, Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, у своїй преамбулі проголосила: «Зважаючи на те, що необхідно, щоб права людини охоронялися владою закону в цілях забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії та гноблення». Як бачимо, Декларація прав людини підтверджує право не тільки народу, а й окремої людини на повстання проти тиранії та гноблення. Це дуже істотно. Адже можновладці намагаються розглядати кожну людину чи групу осіб, які виступають проти тиранії та гноблення, як звичайних кримінальних злочинців чи екстремістів, зважаючи на той загальний інтерес, який захищають ці люди.
Варто зазначити, що право народу на опір гнобленню в чинних конституціях сучасних держав прямо не знаходить місця. І це можна пояснити. Адже конституції пишуть не народи, а представники різних класів і політичних сил сучасного суспільства. Причина тут проста: будь-яка влада не підводитиме законну базу під можливість чинити їй опір, а тим паче, повалення.
З другого боку, юридично важко сформулювати таку норму, яка в кожному конкретному випадку давала б змогу чітко розрізняти узаконений дозволений опір народу гнобленню и насильницьку спробу групи осіб усунути законну владу. Однак у багатьох конституціях узаконено право на опір насильницькому поваленню демократії. Це дуже істотно, бо гноблення практично завжди супроводжується порушеннями прав і свобод громадян, демократичних вимог і процедур. Розглянемо кілька прикладів конституційного узаконення права на опір гнобленню в аспекті захисту демократії.
У ст. 32 Конституції Словаччини сказано: «Громадяни мають право чинити опір кожному, хто посягає на здійснення демократичних прав і свобод людини та громадянина, передбачених справжньою Конституцією, якщо діяльність конституційних органів і дієве використання засобів, передбачених законом, виявляються неможливими».
Конституція Греції в ст. 120 ч. 4 встановила: «Дотримання Конституції ввіряється патріотизму греків, які правомірні та зобов’язані чинити опір усіма засобами будь-якій спробі скасувати її шляхом насилля».
У ст. 21 Конституції Португалії йдеться: «Кожний користується правом чинити опір будь-якому наказу, котрий завдає шкоди його правам і свободам і їх гарантіям».
Політична конституція Перу закріпила в ст. 46, що ніхто не зобов’язаний підкорятися узурпаторському уряду чи тому, хто взяв на себе публічні функції на порушення Конституції та законів. Громадяни мають право на повстання на захист конституційного ладу. Рішення та правові акти тих, хто узурпував публічні функції, нікчемні.
Як бачимо, світова практика в багатьох конституціях прямо стверджує право народу вживати силу проти власного уряду та будь-якого іншого суб’єкта для захисту своїх прав і свобод, демократії та конституційного ладу. Отож право на опір гнобленню набуло в новітній час не лише декларативного, а й законодавчого характеру.
У цьому плані і Конституція України не є винятком. У цілій низці статей, хоча вони й мають конкретний характер, по суті, йдеться про право громадянина на опір гнобленню. Так, у ст. 27 сказано: «Кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Ст. 44 говорить про те, що «ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів». А ст. 55 прямо вказує: «Кожний має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань».
Враховуючи, що практично немає такого порушення конституційних прав і свобод громадян, які не супроводжувалися б гнобленням особистості, групи людей, соціальних верств, класу чи більшості народу, можна зробити висновок: Конституція України через конкретні положення окремих статей закріпила право народу на опір гнобленню. Однак, щоб мати щонайбільше уявлення про це право, необхідно розглянути дві його складові: що є гноблення народу і що є опір народу гнобленню.
Що таке гноблення народу?! Тлумачні словники розкривають поняття «гнобити» як обмежувати чиїсь права, інтереси, обмежувати чиюсь свободу, утискувати, експлуатувати; викликати хмурі, важкі думки, спричиняти пригнічений стан, обтяжувати, гальмувати, гнітити, приголомшувати, давити (розвиток, ріст, життєдіяльність чого-небудь). «Пригнічений» — означає той, що зазнає соціального, класового, національного, релігійного або іншого гніту, гноблення; пригнічений, ослаблений у рості, розвитку, стримуваний, придушений у своїй життєдіяльності.
Продолжение статьи>>
